Національне питання в полеміці між М. Драгомановим і Б. Грінченком

Наукові читання до 150-річчя Бориса Грінченка

Національне питання в полеміці між М. Драгомановим і Б. Грінченком

  

Актуальність цїєї статті зумовлена тим, що  полеміка між М.Драгомановим, політичним мислителем, істориком, публіцистом, і Б.Грінченком, письменником, фольклористом, педагогом, відомим, перш за все, завдяки його славнозвісному словникові української мови, була важливим етапом наприкінці XIX ст. і відіграла значну роль у розвитку й становленні національної свідомості українців.

Отже, у своїй статті Аркадій Жуковський зазначає, що український національний рух зміцнів протягом XIX ст., проте ці плідні роки були позначені загостренням антиукраїнської політики царського уряду, що виявилося у Валуєвському циркулярі (1863) та Емському указі (1876), які забороняли вживати українську мову в публікаціях і підштовхнули до еміграції українських активістів, між яких був і М.Драгоманов.

Кінець XIX ст. був також позначений повстанням української молоді проти старшого покоління, яке вона вважала "українофілами", що через побоювання не робили нічого для поліпшення долі своєї країни, а між собою розмовляли російською мовою. Повстала молодь заснувала в 1891-1892 рр. таємне товариство — Братство тарасівців, тобто Братство Тараса Шевченка , яке виступало за національну активність українців, прагнучи до визволення українського народу від російського панування та до автономії всіх народів імперії. Членами Братства були студенти й інтелігенти, серед його засновників були Б.Грінченко, В.Боровик, І.Липа, М.Міхновський, до них пізніше приєдналися М.Коцюбинський, В.Самійленко, Є.Тимченко, М.Вороний, О.Черняхівський та ін. Ідеї братства відбилися, насамперед, у "Листах з України Наддніпрянської" Б.Грінченка, який писав їх під псевдонімом П. Вартового. Драгоманов жив тоді у Женеві, що й визначило адреси "Листів" — з одного боку, "з України Наддніпрянської" за її межі і, з другого — відповіді "на Наддніпрянську Україну".

Потрібно зауважити, що, хоча в центрі полеміки була українська література, перспективи її розвитку та її стосунки з російською літературою, дискусія не обмежувалась літературою, сягаючи також політики й спроб сформулювати національну програму.

Аналіз текстів полеміки дозволяє А.Жуковському виділити основні ідеї та погляди письменників щодо української мови. Що стосується Грінченка, то він вважає головним завданням письменника подолати прірву між інтелігенцією й народом, яка існує на Україні.

 Автор статті наголошує, що Грінченко суворо критикує тих, хто пише російською мовою, і вимагає вживати українську мову не лише в красному письменстві, але й у творах з історії, лінгвістики, навіть з точних наук.

Грінченко, згідно з А. Жуковським, розглядає українську літературу з погляду її внеску в піднесення національної свідомості й констатує, що І.Котляревський, Г.Квітка, П.Гулак-Артемовський, О.Стороженко, А.Метлинський у деяких своїх творах вихваляли російських царів, гнобителів українського народу. На його думку, тільки Т.Шевченко цілком присвятив свою творчість своїй країні. Він відкидає твердження щодо впливу М.Костомарова й П.Куліша на творчість Шевченка (яке висуває Драгоманов).

А.Жуковський пише, що Б.Грінченко, слідом за Шевченком, захищає право українського народу на незалежність, вимагаючи такого самого права також для інших слов’янських народів і пропонуючи їм братерську співдружність. Займаючи таку безкомпромісну позицію, Грінченко критикує двозначні твердження М.Костомарова  і П.Куліша  щодо об’єднання України з Московією.

Крім цього, Грінченко категорично відкидає теорію Костомарова, за якою українська література існує й існуватиме «для домашнего обихода».

Письменник вимагає цілковитої незалежності у сфері культури; він з притиском стверджує, що "українська література не була, не є і не буде часткою чи наростом од московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявити своє розумове життя український народ".

Що ж до Драгоманова,то А. Жуковський зазначає, що відповідь Драгоманова узгоджується з його особою — визнаного історика й соціолога, досвідченого полеміста, безжального до своїх ідейних противників.

Драгоманов насамперед спростовує історичні неточності у творі Грінченка, його помилкові ідеї та закидає своєму опонентові невідповідне вживання таких термінів, як рабство, демократія, українофільство та ін.

Потім він стає на захист критикованих письменників — Котляревського, Квітки, Гулака, Стороженка, яким Грінченко закидає двоєдушність, кажучи , що вони мають одну душу українську, а другу російську.

Драгоманов прагне довести, що український національний рух пов’язаний з російським національним рухом і залежить від нього.

На думку А.Жуковського Драгоманов шукає в історії України випадки російсько-українського співробітництва, войовничо захищаючи російську політику стосовно України, з метою перемогти націоналізм та історичний патріотизм. Він доходить до показу позитивних аспектів царизму — визволителя від турецько-татарського та польського ярма. Посилаючися на польсько-українські стосунки, він схвалює присягу гетьмана Б.Хмельницького московському цареві як "акт не тільки натуральний, але цілком національний", тобто вигідний для українців. І він навіть заявляє, що Катерина II "дуже була популярна серед нашого народу, як й інтелігенції".

Більше того, Драгоманов заперечує створений Грінченком образ поетичного генія Шевченка, який мріяв про національну й незалежну літературу. Для десакралізації ролі Шевченка він намагається довести впливи на нього Куліша й Костомарова і підпирає точку зору останнього, який обмежував українську літературу "хатнім ужитком", тобто призначав її нижчим класам.

Пізніше Драгоманов пояснює свою точку зору на розвиток української літератури за допомогою дивної концепції, згідно з якою існує одна література для інтелігенції, спільна для росіян і українців, і друга література, народна, українською мовою.

Дослідження А.Жуковського приводять його до висновку,що кінець кінцем, погляди обох полемістів зближуються. Грінченко не так суворо судить програму радикалів, роблячи поступки у тому, що стосується негайного здійснення незалежності України, а Драгоманов пропонує згоду між націоналістами й гуманістами.

Національне питання, що перебуває в центрі полеміки між двома українськими протагоністами, покликало до життя вперше сформульовану більш-менш точно ідею української національної незалежності. Для Грінченка тут ідеться, перш за все, про культурну незалежність і цілковите визволення від будь-якого російського впливу. На відміну від цього, концепція Драгоманова, сконцентрована на політиці, висуває ідею територіальної автономії та віддає перевагу російсько-українському співробітництву.

Аналіз публіцистики 19 ст. дозволяє А.Жуковському стверджувати, що полеміка між Грінченком і Драгомановим викликала реакцію літературних критиків і політичних діячів.Зокрема, свою думку щодо цієї полеміки висловлювали:

- І.Франко (критикував Драгоманова).;

- С.Єфремов (високо цінував нариси Б.Грінченка);

- Володимир Дорошенко (симпатії якого на боці ідей Драгоманова);

- П.Тучапський (роз’яснює практичний соціалізм Драгоманова);

- О.Білецький (прагнув реабілітувати Грінченка);

- П.Пономарьов (доходить висновку, що Драгоманов вийшов з полеміки переможцем);

- М.Бернштейн (знаходить як у Драгоманова, так і в Грінченка справедливі судження);

- В.Чорновіл (для якого "Листи з України Наддніпрянської" є найважливішим "програмним документом національної думки 1890-х рр.");

Таким чином, А.Жуковський приходить до висновку, що полеміка між Грінченком і Драгомановим мала велике значення, адже публіцисти й історики часто цитують їх "Листи", ці "Листи" допомогли кристалізації політичної думки на Україні на світанку творення українських політичних формацій, а згодом і української держави.