Борис Грінченко як літературний критик

 Наукові читання до 150-річчя Бориса Грінченка

   У названій праці дослідниця узагальнила матеріал, пов'язаний з співставленням різних точок зору на окремі питання щодо критичних праць Б.Грінченка.  

   Як зазначає науковець: «Основне завдання української літератури Б.Грінченко вбачав у пробудженні національної і соціальної свідомості народу. У поняття «народ» він включив не тільки селянство, а й інтелігенцію та інші суспільні групи. Письменник визнавав тільки діяльну любов до народу і, за образним висловом М. Чернявського, підганяв усіх до праці». Видатний літературознавець Сергій Єфремов називав літературно-критичні виступи Б.Грінченка «популяризаторськими», маючи на увазі не їх науковий рівень, а публіцистично-просвітницький характер.

   Досліджуючи автобіографічні роботи критика, Наталія Чухонцева відзначає, що про перші свої так звані «критичні розправи» він відгукується з певною самоіронією, а про пізніші – з гіркотою, бо видавці не тільки не хотіли друкувати роботи, а й не відповідали на його листи.  

    Жанровий діапазон літературно-критичних праць письменника досить широкий: рецензії, проблемні статті, полемічні виступи в дискусіях, популярні нариси про окремих письменників, відгуки про художні твори в листах до друзів і знайомих тощо. Палко прагнучи, щоб українська література якомога швидше вийшла з «дитячого періоду», Б.Грінченко іноді бував надто різким у своїх критичних присудах. Водночас він об'єктивно оцінював внесок кожного письменника в розвиток літератури. Наталія Чухонцева відзначає працю Б.Грінченка «Перед широким світом», де вперше в історії українського літературознавства здійснено соціально-психологічне дослідження різних типів читачів з народу.

    Першим, хто підтримав молодого критика і сприяв публікації його праць, був радикал І.Франко, котрий написав у листі до Грінченка: «Смілість, з якою Ви виступали не раз у справах, про які ніхто інший не важиться заговорити, вказувала в Вас чоловіка, в якому крім літературного таланту був також публічний діяч. Розширення ж Вашої діяльності на поле наукове, на поле фольклору, літературної критики та язикознавства збуджувало мою найповнішу симпатію до Вас».

     Критикуючи творчість Г. Квітки-Основ'яненка у листі до Т. Зінківського Грінченко пише: «Сентименталізмом так і тхне, робленості іноді багато, і мораль іноді через лад уже дитяча тим, що світогляд вузький», але водночас підкреслював історичне значення літературної діяльності засновника нової української прози, вміння його показати «справжнє реальне життя».

У своїй статті науковець відзначає емоційність, яка притаманна стилеві Грінченка-критика і тоді, коли він щось засуджує, і тоді, коли виражає своє захоплення.

    Так у «Автобіографії» Б.Грінченка з’являється стаття «Шевченків «Кобзар» на селі». Проблема народності і художньої оригінальності поезії Великого Кобзаря тут уперше розглядається в історико-функціональному аспекті. Зокрема, Б.Грінченко відзначає, що «великий поет іде завсігди поперед мас, показуючи їм такі далекі перспективи, яких вони досі не знали». Особливий інтерес становить стаття «Двоє рідних», де Б.Грінченко здійснив спробу поєднання соціологічного методу дослідження з компаративним. Співставляючи Шевченка і Гейне, автор спочатку підкреслює їхню несхожість, а далі визначає суспільний резонанс творчості двох поетів: обидва запалюють до «боротьби зі злом», «за світ і волю».

    Серед сучасних йому прозаїків Б.Грінченко перше місце відводив Панасові Мирному. Цікаві міркування про стиль цього письменника він висловив у рецензії на оповідання «Лихий попутав»: «Вимовна мова, пластичність, образність, уміння розгорнути велику картину, знання свого народу, все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських». Серед сучасних йому поетів Б.Грінченко найталановитішими вважав Лесю Українку і В.Самійленка.

    Зокрема, у рецензії на збірку «З поезій Володимира Самійленка. Частина перша» (1890), він писав: «Перед мене лежить книжечка віршів, в котрих я знайшов те, чого давно не знаходив в українських віршах: поезію». Критик прихильно оцінив «космополітизм» В.Самійленка, доповнюючи: «Але ж знати свій край і почувати себе сином рідної землі – цього ще мало». Дошкульність (а іноді й жорстокість) Грінченкової критики зумовлена вболіванням про долю рідного письменства, цим же пояснюється і його участь у численних літературних дискусіях.

    Автор статті висловлює сподівання, що навіть той лаконічний і фрагментарний огляд літературно-критичної спадщини Б.Грінченка, який був здійснений у межах даної статті, переконує у тому, що Б.Грінченко зробив вагомий внесок у розвиток естетичної думки і чимало попрацював, щоб прискорити поступ українського письменства.