ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ЛІРИКИ ХХ СТОЛІТТЯ

Студентська науково-практична конференція, присвячена Дню науки
«Сучасні орієнтири філологічних досліджень»

 

Про існування та функціонування українського літературного екзистенціалізму стало широко відомо лише в останні два десятиліття,  завдяки дослідженням   О.  Галети,  В. Мельник, А. Михайлової, Е. Соловей та В. Шевчука, на роботи яких ми неодноразово спиралися у ході дослідження. Недостатня вивченість у науці, відсутність систематизованого та узагальнюючого теоретичного та практичного матеріалу зумовлює актуальність роботи.

Об’єктом дослідження стала українська філософська поезія ХХ століття, а предметом - екзистенційні мотиви в українській філософській ліриці даного періоду. Мета роботи полягає у виявленні та осмисленні змістового наповнення екзистенційних мотивів в українській ліриці ХХ століття.

На сьогодні «філософська лірика» як літературознавче поняття досі не має чіткого визначення, тому постає питання: «Чи можна вважати окремим видом філософську лірику?». У ході аналізу праць науковців, серед яких виділяємо роботи Н. Тамарченко та Е. Соловей, було з’ясовано, що погляди літературознавців на це питання різні. Так, наприклад, Р. Халілов вважає філософську лірику «різновидом поезії» або «лірико-філософським напрямом», С. Русова – «явищем», а інші науковці, у тому числі А. Гризул, вважають, що досліджувати необхідно лише «філософські мотиви».

Узагальнивши погляди науковців на поняття «філософська лірика», ми можемо вважати її різновидом поезії, оскільки спрямована на філософське осмислення світу, людини, а також має свої певні ознаки (увага на змісті та проблематиці, поетичне узагальненя, медитативність, використання певних тропів (гіперболізація, метафоричність), зображення буттєвих опозицій (гармонія та хаос) та інші.

Було відзначено, що до мотивів філософської лірики належать: поетична філософія природи, екзистенційні мотиви (серед яких: мотив життя та смерті, знаходження людиною свого місця в світі та суспільстві). Стани людської свідомості втілюються в ліриці по-різному, вони наявні у визнаннях, монологах-сповідях, рефлексіях. Саме екзистенційні мотиви філософської лірики були проаналізовані у практичній частині нашого дослідження.

Нами було розглянуто художньо-естетичні засади європейського екзистенціалізму, тенденції якого у свій час наслідувала й українська література. «Екзистенціалізм» - напрям світової філософської думки ХХ ст., центральною категорія якого є поняття «екзистенції» – людського існування, самовираження людини, її реакція на чинники, що викликають відчуття розгубленості й страху, абсурдності існування; у літературознавстві – це реакція поетів на політичні, соціальні та особисті реалії того часу.

У творчості українських письменників екзистенціалізм не набув широкого розповсюдження, як, наприклад, у Франції чи Німеччині, але екзистенційні   мотиви   були  визначальними  у   творчості     таких     українських      поетів      доби модернізму,  як   Б.-І.  Антонича,  М. Бажана, Є. Плужника, В.  Свідзинського, В.  Стуса.

На основі проведеного аналізу, встановлено, що у філософській поезії ХХ століття українські автори неодноразово зверталися до мотиву осягнення та розуміння смерті, але кожний розкривав його з позиції власного суб’єктивного розуміння. Так, для В. Свідзинського смерть – великий удар, що приносить лише одні страждання. Смерть близької людини він сприймав як свою власну – заперечення цього процесу продовж часу змінилося на гнів та бажання будь-яким шляхом повернути людину до живих – «Чи тобі на життя позаздрено?/ Сім огнів має райдуга, / Сім пломенистих облич! / Та ніхто ж не розбирає її». («Нема тебе на землі» з циклу «Mortalia»). Та тільки проживши з цими відчуттями, письменник збагнув, що смерть – невідворотній процес. Б.-І. Антонич сприймав смерть як частину циклічного процесу відродження будь-якої матерії, що зумовлює постійне оновлення світу у поезії «Пісня про незнищенність матерії». Цей мотив спостерігаємо в циклі віршів «Про смерть І», «Про смерть ІІ», «Про смерть VI». Для В. Стуса мотив смерті теж звучав по-своєму – вона є тим, з чим потрібно боротися й чого не можна боятися, як на прикладі вірша «Як добре те, що смерті не боюся» – «Як  добре  те,  що  смерті  не  боюсь  я / і  не  питаю,  чи  тяжкий  мій  хрест. / Що  вам,  богове,  низько  не  клонюся / в  передчутті  недовідомих  верств».

При аналізі поезії стало зрозумілим, що близьким поетам ХХ століття був мотив самотності творчої особистості та пошуку свого власного місця в житті. Українські   поети  доби   модернізму  шукали   свої   шляхи   «примирення»  з  реа-льністю,  або  захист  своїх позицій. Наприклад, В. Свідзинський не підкорився владі, а обрав самозанурення, самотнє існування, яке вплинуло на те, що більшість збірок була опублікована лише після його смерті («Синій, з смужками золотими» та «Холодна тиша»). Тема самотності з’являлася й у творчості М. Бажана, який у своїй ліриці виявляє глибоку зацікавленість у власній суті, сприйняття себе як суб’єкта свідчить про чималий досвід самопізнання митця («На луг лягло благословіння снігу...»).  Дуже близькою ця проблема була В. Стусу: вона сприяла постійним пошукам самого себе, спробам пізнати людську суть. – «…бо  жити  – то  не  є  долання  меж, / а  навикання  і  самособою- / наповнення.  Лиш  мати  – вміє  жити, / аби  світитися,  немов  зоря» ( «Мені зоря сіяла нині вранці»).

Також нами було встановлено, що мотив свободи неодноразово з’являвся в українській поезії ХХ століття, але, враховуючи існуючу на той час цензуру, має або приховане вираження через символи та підтекст, або твори залишалися відомими лише вузькому колу читачів. Так, Є. Плужник, зображуючи головного героя, створював межові ситуації, у  яких від правильного вибору залежало щастя, а іноді – життя персонажа, (як на прикладі поезії «Зустрів кулю за лісом…»). Через героя поет звертався до власного «я», шукаючи шляхи повернення можливості робити власний вибір («Притулив до стінки людину…», «Я – як і всі. І штани з полотна»). Близькою проблема свободи була й В. Стусу: автобіографічний фактор сприяв тому, що свобода буда для поета не лише абстрактною можливістю, а й фізичною – («Терпи, терпи - терпець тебе шліфує...»). Свободу людині, на думку митця, дає Бог  – «Торуй  свій  шлях  -  той,  що  твоїм  назвався, / той,  що  обрав  тебе  навіки-вік. / До  нього  змалку  ти  заповідався / до  нього  сам  Господь  тебе  прирік» (тому ми маємо можливість говорити про релігійний екзистенціалізм, характерний для світосприйняття цього автора). Для Б.-І. Антонича («Ротації», «Мурашник») та В. Свідзинського («Червоний, жовтий і зелений блиск», «Пам’яті З. С-ської. II») поява урбаністичного мотиву була зумовлена відчуттям пагубного впливу міста на особистість – так з’явився синтез урбаністичного й екзистенціqного мотивів у їхній ліриці.

    Також у роботі було   приділено   увагу   поетологічним особливостям творів екзистенційного спрямування. Серед найяскравіших засобів створення поетики екзистенційного умонастрою, виділяємо роль образів (у тому числі антонімічних рядів для підкреслення змісту певного мотиву), метафоричність, гіперболізація та порівняння, а також запитальні, риторичні фігури, які відіграють певну підкреслюючу роль.

Отже, екзистенційні мотиви – найпоширеніші в філософській ліриці ХХ століття, їхня поява зумовлена політичними, соціальними реаліями того часу. Ліричний герой у поезії завжди виступає унікальною особистістю, спроможною творити власний світ, змінювати хід історії, але не завжди розуміє можливості, якими володіє, тобто говоримо про своєрідне вираження свободи у ліриці доби модернізму. Також характерними для світовідчуття українських поетів того часу є проблема самотності митця, відчуття відчуженості та спроможність «порозумітися» зі смертю. Таким чином, кожний поет ХХ століття вирішує ці питання по-своєму, створюючи неповторний ліричний світ людського існування.