Жанрова специфіка епічної творчості Бориса Грінченка

 Наукові читання до 150-річчя Бориса Грінченка

Прийнято вважати, що Борис Гриченко поет, але він зробив дуже великий внесок у розвиток української національної прози. Саме тому ми пропонуємо зробити короткий огляд його епічного доробку через призму жанрової специфіки.

        В українську літературу другої половини XIX — початку XX ст. Грінченко ввійшов як майстер малої й середньої прози — оповідання і повісті, причому пріоритет слід віддати останній. Сучасник письменника АГАТАНГЕЛ Кримський писав йому: «...Повість — то і єсть Ваш властивий «фах», в повісті Ви робите суцільне враження»..
             Перу Бориса Грінченка належать розлогі повісті «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891), дилогія «Серед темної ночі» (1900) і «Під тихими вербами» (1901). Останньою в цій низці була повість «Брат на брата» (1907) — твір ідейно не простий і мало досліджений.
         Першу повість Б. Грінченка «Сонячний промінь» було написано в СЕЛІ Олексіївка Катеринославської губернії, де письменник вчителював і мав змогу спостерігати за життям різних верств української провінції, так би мовити, «в натурі». У творі йдеться про українську інтелігенцію, яка життя своє хоче покласти на олтар служіння рідному народові — його просвіті.
            У центрі твору — молодий народолюбець, «українофіл» Марко Кравченко, який  знаходить дорогу до селян і починає проводити серед них активну просвітницьку діяльність.

           Розвиток тих самих інтелігентських ідей бачимо і в другій повісті Бориса Грінченка — «На розпутті». Коли назва першої повісті — «Сонячний промінь» — символізує світло знань, то другої — загальне суспільне становище, зокрема становище української освіченої верстви, якому письменник приділяє головну увагу.Головними героями твору є два молоді інтелігенти, спочатку студенти університету, які мріють про активну роботу для народу, а потім силою обставин сільські господарі — Демид Гайденко та Гордій Раденко. Поряд з ними — люди різних орієнтацій, різних настроїв. Це культурники з досить поміркованою і, як їм здається, цілком реальною програмою: «ближче зійтися з народом», «розв'язати йому очі».

              Уже перші повісті Бориса Грінченка з інтелігентського життя стали набутком української літератури. У них вагома суспільна проблематика, широке коло героїв, які представляють різні верстви міста і села, яскраві ліричні й драматичні сцени.
           Наступна повістева дилогія «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» . Тут Грінченко не торкається проблем інтелігенції, а всю увагу віддає селу, яким воно поставало на рубежі віків з усіма своїми складними й болючими процесами.
             У центрі обох творів родина селянина Пилипа Сиваша, людини зі старосвітськими поглядами, чесного, працьовитого господаря. «Дочок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів — Денис, Роман і Зінько» — починає свою розповідь автор. І саме життєві шляхи синів, їхні долі автор живописує уважно й послідовно, у стилі повісті-хроніки.

       Цікавими є ідеологічні повісті Б. Грінченка — «Сонячний промінь», «На розпутті» і, особливо, «Брат на брата».
           Євгену Корецькому, головному герою повісті «Брат на брата» припала тяжка доля, він за політичну пропаганду сидить у в'язниці.
                  За мурами в'язниці Євгена Корецького чекають його численні прихильники, і екзальтована зустріч героя, що став символом проголошеної свободи, переростає у широкий мітинг, справжнє народне віче.

       Багато працював Б. Грінченко й у жанрі малої прози, оповідання і нарису, створивши їх близько п'ядесяти. Тематичний діапазон її досить широкий: це оповідання про дітей: «Олеся» (1890), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891), «Украла» (1891), «Дзвоник» (1897); про тяжке сирітство й самотність, через які у підлітка з'являється навіть думка про смерть, самогубство: «Сама, зовсім сама» (1885), «Ксеня» (1885), «Сестриця Галя» (1885).
          Образи дітей виведено і в оповіданнях «Чудова дівчина» (1884), «Олеся» (1890), творах з патріотичною ідеєю, де в гостросюжетній формі підноситься думка про потребу відданості своєму народові й країні.

             Справжніми перлинами серед оповідань Грінченка є твори про добре відоме йому село, сільську недолю — особливо про трагізм становища незахищеної, бідної і самотньої людини. Три такі твори проаналізував, високо оцінивши, Сергій Єфремов — «Без хліба» (1884), «Хата» (1886) й «Каторжна» (1888). До них можна додати ще кілька, зокрема «Підпал» (1893)  та «Дядько Тимоха» (1885).
                 Порівнюючи Україну Миколи Гоголя, казковий край, «где все обильем дьішит», де молоком і медом тече земля, де у вишневих садочках витьохкують соловейки, обіймаються молодята і живуть поетичні, безпечні, ніби сонні, проте дуже привабні люди, з Україною Б. Грінченка, Сергій Єфремов писав: «У Грінченка Україна — то край тяжкої праці, край злиднів, що забиває в людях часто всі їхні людські риси, край безмежного терпіння й знущання владущих класів та урядових органів, край, нарешті, безпросвітної темноти, що служить за добрий погній і тим злидням матеріальним, і тому нагнітові духовному, що посіли землю нашу од краю до краю»
             Адресованість оповідань сільському читачеві зумовлювали ясність і простоту форми, хронологічну чіткість і послідовність, поєднання трагізму ситуацій з оптимістичною надією на краще майбутнє.
          Окремою сторінкою малої прози Бориса Грінченка були твори про шахтарів Донбасу, їхню каторжну, небезпечну для життя працю, поневіряння їхніх сімей, у першу чергу дітей: «Серед чужих людей» (1889), «Батько та дочка» (1893), «Панько» (1893).

   В оповіданнях Грінченка розкриваються насамперед соціальні причини (безземелля, визиск властей, злидні), які гнали селянина на шахти. Письменник розкриває деморалізуючі риси шахтарського побуту: пияцтво, «бруд і гидоту», аморальні явища.

 Окрему сторінку оповідної прози Б. Грінченка складають його твори з життя панів й інтелігенції: «З заздрощів», «Зустріч» (1892), «Байда» (1892), «Як я вмер» (1901), «Історія одного протесту» (1905), «Сам собі пан» (1906), частину яких написано у гостро сатиричному ключі.

        Так, в оповіданні «Сам собі пан» автор показав, як простий селянин хотів спробувати панського життя: «Де пани бувають, там і я побуваю, подивлюся, чи не можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів». З цією метою він проїхав з панами вагоном першого класу, а також відвідав концерт у залі дворянського собранія, звідки його поліцейські випровадили і хотіли кинути у в'язницю. Таким чином, письменник показав, що в панській діяльності простий селянин побачив суцільне лицемірство.
Борис Грінченко в малих формах епічної творчості переважно послуговувався традиційними формами письма. Проте в його прозі головний акцент зроблено на внутрішньому стані людини.

       Отже, в малих і середніх формах епічної творчості автор переважно послуговувався традиційними формами письма. Проте нові теми, нові образи, які з'являлися в його оповіданнях і повістях, новий, більш динамічний темп життя в кінці XIX — на початку XX ст., потребували нових стильових прийомів, нового типу зображення. У прозі дедалі більше утверджується імпресіоністична психологічна новела, в якій, відкидаючи описовість і докладну оповідність, головний акцент зроблено на внутрішньому стані людини, на її індивідуальній, осібній психології.