Мотиви й образи поетичних збірок Бориса Грінченка

 Наукові читання до 150-річчя Бориса Грінченка

підготувала: Гатаулліна Альбіна, УА-4

Поезія Грінченка тісно пов'язана з діяльністю трудового інтелігента.   «Я ніколи  не  належав  до  тих  поетів, що ввесь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігда я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці,  часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської. Моя пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітни­цька молитва-надія».

Як поет Грінченко виступав з ліричними поезіями, пое­мами, байками та перекладами з інших мов. Вперше з'яв­ляються друком його поезії на початку 80-х років, а окремі збірки поетичних творів відомі такі: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (у книзі «Пи­сання»).

Провідне місце в кожній збірці Грінченка належить гро­мадській ліриці. Поет розкриває сумні картини підневіль­ного життя народу, уболіває за його долю. В передмові до збірки «Під хмарним небом» він писав: «Невесела книж­ка: журба та сум та часом поривання боротися за яснішу долю,— ледве блисне іноді щось веселіше. Не повеселить така книжка, хіба засмутить читача! Та не вкрай винен за це і автор!Це південне наше небо, що повинно було б сяяти живу­чим сяєвом,— дуже воно вже нахмарене. А під хмарним не­бом не заспіваєш веселої пісні...».

Ця передмова проливає світ на сумні мотиви поезій, Грінченка. Поет обумовлює свій смуток соціальними причи­нами і не впадає в безнадію, а висловлює віру в часи, коли полинуть інші співи.

Великий вплив на розвиток громадських мотивів у ліри­ці Грінченка мали твори Шевченка і Некрасова. Не випад­ково одним із ранніх його поезій є вірш «Некрасову й Шев­ченкові», в якому проголошується народним співцям «вели­кая слава довіку» та відзначається спільність їхніх  ідей:

Обидва за діло єдине ви бились,

За його обидва конали:

Святі почування братерства й любові

Ви в серці людей пробуджали

Образи трударів, бідноти, жебраків, проходять у ліриці Грінченка. Хвилюючий образ дитини-сиротини, яка жебрачить, постає в поезії «Шматок хліба»:

Дивлюся: під тином сердешна дитина,

Хлоп'ятко маленьке,— вся в латах свитина,

—   Іде-шкутильгає,  підходить  до хати...

Недавні ще сльози на личеньку знати,

І   видко  у  очах  голодную   муку...

Від зображення окремих реалістичних епізодів бідня­цького життя Грінченко переходить до ширших реалістичних узагальнень, змальовує простори рідного краю під хмарним небом соціальної несправедливості:

Убогії ниви,  убогії  села.

Убогий, обшарпаний люд,—

Смутнії картини, смутні-невеселі...

Написана 1883 року поезія «Смутні картини» зворушли­вим смутком за долю народу, за «ріднії села», за «ріднії люди».

Пейзажна лірика Грінченка пройнята тужною любов'ю до рідного краю. Поета тривожать думи про сучасне і ми­нуле народу. Він не ідилії творить, а висловлює пекучу пе­чаль. Тут відчутні шевченківські традиції ліричних картин природи.

Поета іноді приваблюють простори степу з мовчазними могилами і викликають роздуми про минувшину й сучас­ність:

Серед степу на просторі

Могила стоїть, Навкруги трава висока

Хвилює-шумить...

Широчінь степова постає в думах поета «як воля сама», що заповнює мрії, породжує тривогу.

Лагідну красу чарівного краєвиду описує поет у вірші «Під вербами» (1885). Тут—«верби старі похилилися», «в хвилях купаються віти»,   «кладка   під   вербами» — і на цьому тлі вимальовується дівоча врода. А от уява поета пе­реноситься до дніпрових круч:

Дніпро реве й ревтиме поки віку,

 І плакати він буде і квилить...

Я зрозумів журбу його велику,

Тієї журби несила задавить

Навіть зображаючи весняні пейзажі, Грінченко вкрап­лює в них мотиви недолі і горя народного. Приносить весна нові тривоги:

В степу рвачкий на  волі вітер віє,

По світу він гуляє, де схотів,

               І бачить: скрізь недоля горе сіє,

               І повен світ нещастів і жалів.

Поезії циклу «Весняні сонети», які увійшли у збірку «Під хмарним небом», говорять про багату поетичну обда­рованість Грінченка. Він описує чарівну красу рідного краю, передає з сердечною теплотою пробудження в природі.

Поет-реаліст відображає в різноманітних картинах обезземелення сільської бідноти, що конає у темряві та злиднях. життєва сила ліричного героя-трудівника налита соками рідного поля. Він носить у собі могут­ню любов до праці, тяжку скорботу неволі, що тужливими піснями лягають на потом полите трудівне поле. Образ тру­дівника, в якому відтворено характерні риси поне­воленого народу, що носить у своїх думах і піснях заковану, але незбориму силу. Таким постає образ ліричного героя в поезії «Хлібороб» (1884):

Я убогий родивсь, і в ті дні,

Як вмирать доведеться мені,

               Тільки горе та стомлені руки і

Та   ще   серце,   зотлілеє   з  муки,

Я  зложу у дубовій труні

Єдина надія трудівника на те, що його «діти зберуть урожай». Віра в майбутнє, в часи, коли народ розправить похилі плечі, визволить свою сковану могутність, окрилює поета-народолюбця. У вірші «До народу» (1884) він під­носить шукання ідеалів у народному житті і закінчує свою сповідь рядками:

За правду, за волю все зможу знести —-

І  жити,  і  вмерти  без страху!..

Громадсько-політична лірика Грінченка ідейно співзвуч­на не тільки з українською демократичною поезією М. Старицького, П. Грабовського, а й таких представників некрасівської школи, як І. Суриков, з поезією В. Курочкіна, з творами російських на­родників М. Морозова, П. Якубовича та інших. У вірші «Дру­зям» (1889) він звертався до побратимів:

Друзі кохані!

Ми будемо жити

В спілці із людьми-братами:

Ми бо великої людськості діти,—

Згода хай буде між нами!

Народ не може бути вічним рабом, коли в ньому не вгас­ла іскра вогню Прометея,— цю тему розвиває Грінченко в багатьох віршах. Завдання поезії — боротися проти рабства, напов­нювати  душу  немеркнучими  надіями.

Поета хвилює безмежне море людських сліз, страждань, крові, пролитої в боротьбі за волю.

Великеє людськеє горе,

Безмірне, як темрява ночі,

Гучне, як безсоннеє море,

Страшне, як шаленого очі,

Панує — і сміх став риданням,

Ворожістю — братняя згода...

(«Великеє   людськеє   горе»)

З гіркотою поет говорить: «Я — раб» (1897). Так він назвав одну з ліричних поезій. Але раб може виявити гід­ність борця, коли зароджується бажання розбити кайдани:

Я з тих рабів, що єсть у їх

Жадання пута розбивати

І ті будівлі руйнувать,

Що в їх стирчать залізні грати

Я з тих рабів, що їм на те

Дається рабське убрання,

Щоб швидше рабство розвалять,

Одняти в ката панування

Тема боротьби й віри в перемогу трудящих була про­відною в ліриці Грінченка на різних етапах його творчості і весь час набувала глибшого ідейного змісту

А коли в політичному житті країни намітилося нове ре­волюційне піднесення, Грінченко в 1903 році пише вірш «Приходить час», в якому ставить питання про місце гро­мадянина в суспільному житті:

Приходить   час,  приходить  час,—

Сказати кожен мусить з нас,

Чи він народу вірний син,

Чи тільки раб похилий він,

Чи раб похилий, чи боєць —

Хай кожен скаже навпростець!

Присвячуючи окремі поезії борцям за волю, Грінченко в дусі героїчної романтики оспівує їх мужність.

З розвитком громадсько-політичних мотивів у ліриці на­бувають більшої ідейної гостроти і сатиричні поезії Б. Грінченка.

У сатиричному звертанні до лібералів «Російським лібе­ралам» (1897) поет розвінчує їх як прислужників царизму, що покірно гнуть спину перед ним:

Гучно   ляскає   батіг,—

Ви  ж  гнете   покірно  спини,

Вбогодухії сини...

А в поезії «Українець» (1892) Грінченко висміяв укра­їнських  лібералів-«патріотів»,   які   вихваляють  Україну  за сало та галушки, одягають вишивані сорочки, проголошу­ють промови і проливають за народ «ложку сліз», щоб при­ховати свою вовчу вдачу.

Зброї сатиричного слова не залишав поет і в часи тяж­кої передсмертної хвороби. Він пише вірш «Всемогутній єси, боже», в якому дає іронічну «сповідь» перед богом:

І на все, що нагрішив я,

 Воля все була твоя,

То й карать мене не можеш.

Сам ти винен, а не я.

Розвиваючи традиції Глібова, Грінченко звертається і до жанру байки.

Грінченко написав ряд байок за сюжетами народних гуморесок, відтворивши в них народну мудрість, уміння простої людини перемагати сміхом своїх супротивників. Та­кими є байки: «Циган та Хлібороб», «Брехун», «Швидка робота», «Химчині співи».

Визначальною ознакою байок Грінченка є їх ліризм, ви­разність етнографічно-побутових деталей, мальовничість картин української природи. Взяти хоча б байку «Хміль та Квітки». Сповнена народнопісенного колориту, вона сприймається у всій поетичній красі описів природи. Тут — «барвіночок хрещатий обняв, розрісшися, грядки», «мліють зірочки гвоздик», «біла й ніжна Резеда тихенько з куп­ки вигляда», «повився вгору Хміль кудлатий». Ця поетична мальовничість байок Грінченка є однією з ознак оригіналь­ності байкаря.

У байці  «Струмок та Діти» приваблює нас поетичний пейзаж:

З високих гір струмок збігав

Аж на квітчастую долину,

Водою землю напував

І навкруги живив усю рослину

Привертає увагу і своєрідна мораль цієї байки:

Струмок — се   поступ   світовий:

Хоч спершу тихий та малий,—

Непереможний він, і роблять ті як діти,

Що думають його спинити

Підносячи в байках ідеї гуманізму, людяності, громад­ського обов'язку, байкар посилається на влучні народні прислів'я, користується багатими фразеологічними надбан­нями  українського  фольклору.

Так Грінченко поширював межі жанру байки, по-новаторському збагачував її зміст і форму, пов'язуючи байкар­ську творчість з громадською лірикою, з естетикою героїко-визвольної поезії.

Таким чином, поетичні збірки Бориса Грінченка є яскравим громадянсько-політичним явищем у культурному житті України. Вони розкрили широчезне поле проблем, а мотиви, під крилом талановитого поета-лірика викристалізовують образи українців різного соціального стану, поглядів, і вони зливаються в широку панораму українського життя, яке Грінченко вважав соціально-несправедливим.

Ми вважаємо, що аналізовані поетичні збірки актуальні і сьогодні, цікаві тим, що доносять до читача, засобами вишуканого  українського слова, життя народу більш ста років тому.

У нашій доповіді використовувалися праці таких дослідників, як: Петра Волинського, Євгена Хропка, Анатолія Погрібного, Богдана Пастуха, Олексія Неживого.