Борис Грінченко – Михайло Драгоманов: діалоги про українську національну справу

 Наукові читання до 150-річчя Бориса Грінченка

Готуючи до друку статтю про полеміку Б. Грінченка з М. Драгомановим щодо української національної справи,  Павло СОХАНЬ прагнув врахувати те, що зміст цієї полеміки є надзвичайно актуальним для сьогодення. Адже, читаючи їхні листи, будь-який читач зможе безпосередньо переконатися в тому, що значна кількість висловлених у цій полеміці мудрих думок, відіграє і тепер неабияку роль у вирішенні багатьох проблем національно-культурних та державотворчих процесів.

Ця полеміка, що розгорнулася у формі безадресних листів-дописів на сторінках галицько-буковинських видань початку 90-х років XIX ст., була досить знаменною. По-перше, вона свідчила, що на той час, у зв’язку з реакційною політикою російського царизму щодо українського народу українці мали можливість видавати книжки й періодику рідною мовою лише на землях, що входили до Австро-Угорщини. По-друге, це була полеміка між двома провідними діячами національно-культурного відродження того часу, що уособлювали погляди двох поколінь. Отже, погоджуючись з автором статті, можемо стверджувати, що полеміка певним чином знаменувала перехід українського національного руху з одного стану в інший — від так званого старогромадівського українофільства до більш організованої і політично цілеспрямованої боротьби нового покоління борців за національно-культурну і державну незалежність України.

Погляди і діяльність будь-якого громадського, культурного і політичного діяча чи науковця можна вірно зрозуміти і оцінити тільки в контексті тієї епохи, коли він жив і творив. Це повною мірою стосується і обох видатних полемістів.

Михайло Драгоманов — визначний український мислитель і активний культурно-освітній діяч 2-ої половини XIX ст. Він надзвичайно багато зробив для національно-культурного, політичного і соціального пробудження свого народу. Продовжуючи справу своїх попередників, фундаторів ідей українського відродження кирило-мефодіївців, Драгоманов став першим, хто всебічно, на науковому рівні обгрунтував об’єктивну необхідність і шлях українського національно-культурного і соціального відродження. Турбота про долю рідної України стала змістом його життя. Цю  справу він продовжував і в болгарський період еміграції, де написав свої останні й фактично узагальнюючі праці з української національної справи, зокрема: "Чудацькі думки про українську національну справу" та "Листи на Наддніпрянську Україну" як відповідь на "Листи" Бориса Грінченка, вміщені у цьому виданні.

Розглядаючи історичний шлях українського національно-культурного відродження, умови і фактори, що сприяли чи заважали його здійсненню, М. Драгоманов добре розумів і переконливо доводив, що Україна в тогочасний період, у зв’язку з багаторічною русифікаторською політикою царизму ще не була підготовлена до національно-державної незалежності. Тому головним завданням усіх політичних діячів на ниві українського відродження на той час він вважав культурно-просвітительську роботу серед народу, ознайомлення його з європейською культурою цивилізованих націй і одночасно боротьбу проти імперської політики царизму. Безпосередньою передумовою, що відкривала б Україні шлях до незалежності, він вважав перетворення Росії  у федерацію на основі культурно-національної автономії.

Драгоманов вважав, що боротися за українське відродження необхідно, спираючись не лише на етнічний патріотизм, а й на прогресивні сили російської та європейської культур, на всі демократичні традиції й принципи  лібералізму. Він розглядав і українську національну справу через призму загальнолюдських і гуманістичних ідеалів. Його іменем і його ідеями були перейняті  активні діячі кінця 19ст. Проте були й інші полемічні оцінки і погляди на роль Драгоманова, насамперед, з боку нового покоління діячів українського національного відродження, найвидатнішим представником якого на початку 90-х років виступив Борис Грінченко (псевдоніми — Вартовий, Чайченко).

Борис Грінченко, безперечно, був найяскравішим представником молодого покоління борців за українську національну справу. Проголосивши себе свідомим, національно-активним українством,  вони влітку 1891 р. створили таємне товариство "Братство тарасівців", яке об’єднувало студентів і викладачів переважно харківських і київських вишів та інших культурно-освітніх діячів.

Павло Схань зазначає, що в політичному плані це нове покоління свідомих українців не пішло далі драгоманівського федералізму. Вони проголошували, що в тих конкретних умовах національно-свідомі українці мусять бути "цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля" . Тобто, вони, як і Драгоманов, тоді ще не вважали можливим боротися за державну незалежність України. Проте вони більш рішуче ставили питання про необхідність активних дій у боротьбі за повну культурно-національну автономію українців як окремої нації, наполягали на наполегливому оволодінню українською мовою та поширенню знань про українську історію та культуру для консолідації всього населення України, подолання роз’єднаності між селянською більшістю та інтелігенцією. Пропагуючи ці ідеї, тарасівці особливо активно виступали проти помосковлення України. Це фактично було їхнє головне кредо, яке рішуче пропагував і відстоював Б. Грінченко в своїй полеміці з М. Драгомановим у "Листах з України Наддніпрянської".

Ця полеміка відбувалася переважно в 1892-93 рр.

Власне, в своїх перших дев’яти "Листах з України Наддніпрянської", надрукованих у "Буковині" в 1892 — на поч. 93 рр., Б. Грінченко не дискутував безпосередньо з МДрагомановим, він лише раз згадував його прізвище і кілька разів торкався його поглядів опосередковано.

Фактично тільки з десятого листа Б. Грінченко починає полеміку безпосередньо з М. Драгомановим, критично поставившись до його статті "Література російська, великоруська, українська і галицька". І хоч провідною темою всіх діалогів Б. Грінченка з МДрагомановим був розвиток української літератури, мови та культури, їхнє ставлення до російської та європейської культур, вони також охоплюють багато питань стосовно формування національної самосвідомості. І Драгоманов, і Грінченко кожний по-своєму вболівали за долю свого народу, за українську мову, літературу і культуру, бажали їм добра і успіхів, але шляхи до цього бачили різні.

У Драгоманова, вченого-історика сильнішим був аналітичний історизм мислення. Кожний факт і явище української національної справи він розглядав у контексті глибоких знань європейської і всесвітньої історії,. У Б. Грінченка, навпаки, було краще знання тогочасного українського життя і особливо життя широких народних масс, він особливо гостро відчував, якої великої шкоди завдає Україні русифікаторська політика царизму.

Провідною думкою, яку відстоює Б. Грінченко, є та, що українці і росіяни — це два самобутні народи і тому український народ так само, як і російський має законне право на розвиток своєї мови, літератури і культури як головних атрибутів державної і національної незалежності.

М. Драгоманов, який також був активним прихильником необхідності культурно-національного просвітительства серед українського народу дещо інакше дивився на шляхи її реалізації.  Він вважав, що нові прогресивні європейські ідеї демократизму й лібералізму, які сприяли освіченню української громади, потрапляли на Україну через столиці Петербург та Москву, з’являючись у нас спочатку "не в українській одежі, не на українській мові, а на російській" .

Але ж не менш справедливою є й переконаність Грінченка, що в цьому не провина українського народу, а його біда, спричинена віковічною імперською політикою Росії щодо України. І саме тому актуальними є застереження Грінченка: "Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі — таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більшого щастя".

Таким чином, можемо зробити висновок про те, що у "Листах" Драгоманова і Грінченка піднято чимало теоретичних питань про зміст різних аспектів культури в цілому та українського культурно-історичного розвитку зокрема.

І хоч автори "Листів" висловлювали різні міркування щодо тих чи інших проблем української національної справи, їх погляди поступово зближувались. Головне ж те, що в їхній полеміці читач знайде чимало корисного і актуального для сьогодення.