ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІ ПАРАМЕТРИ У ТВОРЧОСТІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Міжвузівські студентські наукової читання

«З погляду вічності», присвячені 200-річчю

від дня народження Тараса Шевченка

Статтю присвячено осмисленню інтертекстуальних включень та вплив їх на літературу у творчості Тараса Шевченка. Вияву інтертекстуальності у творчості письменника, взаємозв’язки із творами світової літератури.

Ключові слова: інтертекст, інтертекстуальність, алюзії, підтекст, контекст, ідіостиль.

Вступ. Сучасний розвиток науки супроводжується інтеграцією у створенні нової концепції світобачення ХХІ сторіччя. Проблема інтертексту та інтертекстуальності як нової інформаційної реальності, що з’єднує текст, людину й час, найбільше відповідає ідеї синтезу, тому й дозволяє по-новому оцінити природу інтертекстуальних включень. Через недостатню повноту вивчення цього питання не розв’язано принципової задачі щодо окреслення її основних параметрів.

Об’єктом вивчення у розвідці стала творчість Т.Г. Шевченка, а предмет – аналіз інтертекстуальних параметрів, які найбільш характерні ідіостилю, художнім принципам осягнення дійсності та їх взаємодії у творчості Т.Г. Шевченка.

Мета пропонованої статті полягає в осмисленні естетичної природи, художньої специфіки параметрів інтертекстуальності у творчості Т.Г.Шевченка на різних рівнях літературної рецепції. Для досягнення мети було поставлено низку завдань:

-               розглянути генетичний аспект різних виявів інтертексту у творчості Т.Шевченка;

-               здійснити інтерпретацію «вічних» тем, образів, сюжетів, мотивів, які репрезентують авторську концепцію світу й людини;

-               охарактеризувати використані автором філософсько-релігійні традиції, міфопоетичні та фольклорні елементи як універсальні позачасові інтертекстні складові;

-               визначити взаємозв’язки між лірикою письменника та попередньою, сучасною українською й світовою літературними традиціями.

Актуальність дослідження. Більшістю критиків і літерату­рознавців Шевченка,  долучають його до по­етів народних, зміст його творів часто важко прочи­тується через інтертекстуальне на­повнення та глибинні підтек­сти. З точки зору лінгвістики та стилістики базою для ство­рення образів та ідей служать контексти, які мають інтертекстуальні вираження. Наслідування стильових властивостей, норм окремих письменників, літературних шкіл і напрямів як провідної проблеми теорії інтертексту у творчості Т.Шевченка слід розглядати як вагомий чинник формування ідіостилю письменника.

Сучасний підхід до творчості Шевченка з позицій інтертекстуального бачення його творів та вияву в них «слідів» взаємодії з текстами інших світових культур засвідчують праці П. Антушевича, І.Бетко, І.Даниленко, І.Дзюби, П. Зайцев, М.Павлюка та ін.

Враховуючи результати попередніх літературознавчих досліджень, ми ставимо за мету виявити, які саме інтертекстуальні параметри у творчості Тараса Шевченка ґрунтуються на текстах світової літератури. Відповідно завданням нашого дослідження є аналіз тих текстів художніх творів поета, які, на нашу думку, мають ознаки інтертекстуальності.

Йдучи на Р. Бартом, така інтертекстуальність постає як співприсутність в одно­му тексті двох чи більше текстів [1]. Найчастіше це досягається цитуванням, алюзіями або плагіатом.

Ми робимо спробу в тек­стах творів Т.Шевченка виз­начити інтертекстуальні параметри, що є на сьогодні актуальним у зв'язку з інтеграцією світової культури.

Розглядаючи творчість Т.Шевченка, ми вбачаємо її зв’язки з античністю, слов’янською міфологією, європейською культурою, в т.ч. літерату­рою.   На основі   його ліричних та епічних творів, в поетичну свідомість увійшла антична літерату­ра з розгалуженою системою образів. Наприклад, Прометей у Шевченка стає символом боротьби народів царської Росії за визволення. У своїх творах поет згадував державних осіб (Августа та Нерона), філософів (Сократа й Геракліта), поетів (Гомера, Вергілія, Горація та Овідія), порівнював ук­раїнців - месників за панську кривду - з богами й героями Еллади й Риму. Одними з улюблений героїв письмен­ника були Гелемон і Бавкіда з «Мета­морфоз» Овідія.

У російськомовних поемах Шев­ченка «Тризна» і «Слепая» відчувається його добре знайомство з байронівськими стилістичними й композиц­ійними прийомами. Не залишили без уваги таку деталь: Шевченкові героїні, яких нерідко горе доводило до божевілля, співають пісні з соромницьким підтекстом. Соромницьку пісню співала й Офелія з «Гамлета», що збожеволіла після смерті батька. Глибинні підтексти шевченкових творів часто наштовхують читача на розуміння алюзій, що розглядають­ся в контексті інтертекстуальності.

Багато істориків літерату­ри (В.Барка, М.Євшан, В.Шевчук, Ю.Шерех та ін.) зіставляють феномени Т.Шевченка і А. Міцкевича, оскільки митці взяли своєрі­дний розгін від романтичних початків.

Близькість помічається насамперед у розробці на­родних сюжетів. Варто відзначити, що фольклор усіх слов'янських народів виро­бив такі сюжетні лінії, як на­сильство матері над дочкою у виборі чоловіка, зрада ко­ханих один одного, трагічна розв’язка любовної колізії через соціальну нерівність тощо.

Спираючись на думку, що питомою рисою романтичної літератури XIX століття є дужий зв’язок фольклором, вбачаємо, перегук ідей та образів у творах А.Міцкевича і Т.Шевченка пов’язаний саме з цим фактором. Від долі людей, від їх особистих драм Т.Шевченко переходить до трагедійних сторін у житті. Тому поряд з романтизмом проступають й риси реалізму, сюжетні лінії і зображальні засоби навіюються умовами соціального життя.

Український поет був добре знайомий з творчістю А.Міцкевича, і багато його творів знав напам’ять. Відбуваються сюжетні взаємозв’язки  між «Рибкою» А.Міцкевича – «Русалкою» Т.Шевченка. У А.Міцкевича обманута паном дівчина топиться, стає рибкою, вигодовує своє дитя і мститься своєму кривдникові: «Сестри-русалки, несила, Далі терпіти страждання! Той, кого вірно любила, Зрадив мене без вагання ... Гірко нещасна ридає, Очі руками закрила, З берега в річку стрибає -Тільки вода закипіла ..» [5].

У Т.Шевченка в «Русалці» дівчина топить свою дочку: «Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою. Та випливи русалкою, Завтра серед ночі» [6].

На думку В.Русанівського, саме під впливом А.Міцкевича Т.Шевченко звернувся до образу Кобзаря, саме польський "Висіатг" збудив у душі українського поета дитячі спогади про живі типи кобзарів і дав привід для написання «Перебенді». Проте, А.Міцкевич тяжіє до епіки, у Тараса Шевченка –  цей вірш ліричний [5].

І все ж обидва поети розповідають світові про роль народного співця в суспільстві, про те як його шанують люди та намагаються зберегти великі слова, зажди у своїй пам’яті. У своїх баладах, і не лише ранніх Т.Шевченко висловив насамперед і самого себе, свою особистість, весь твір наповнений почуттями автора. Саме на його романтичний літературний світогляд потужний влив мала творчість А.Міцкевича.

У літературознавстві спостерігається явище концентрації, це явище відноситься до інтеграції, а саме, поглинані великим письменником творчості своїх попередників. Деякі з таких алюзій безпосередньо виявляються у Шевченкових «подражаніях» іншим літературним авторитетам - переважно біблійним. Це такі твори, як «Подражаніє 11 псалму», «Ісаія. Глава 15», «Подражаніє сербському», «Давидові псалми», "Гімн черничний". Яскраво виражена алюзія й у «Плачі Ярославни»: «В Путивлі-граді ранці-рано, Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька кує. Словами жалю додає. Полечу,-каже,-зигзицею,Тією чайкою-вдовицею,Та понад Доном полечу. Рукав бобровий омочу, В ріці Каялі...» [6].

Прикладом запозиченої з Біблії (Псалтиря) тематики є мотив вавилонського полону. Умістив його поет у «Давидові псалми: «На ріках круг Вавілона, Під вербами, в полі, Сиділи ми і плакали, В далекій неволі» [6]. Це один із найдраматичніших псалмів у Псалтирі, який, безсумнівно, впливав на почуття поета, котрий чекав визволення свого народу з-під ярма неволі. Так, мотив свободи народу і окремої людини є одним із провідних у творчості Шевченка. Поет підкріплював його значення авторитетом біблійних псалмів.             Звичайно, проблема свободи стосується також самого Шевченка. Тому він молиться: «Та не дай, Господи, нікому, Як мені тепер, старому, У неволі пропадати, Марне літа коротати» [6]. У творчості поета молитва має віршовану форму. У такий спосіб Шевченко наслідує форму біблійних псалмів. Звичайно, молитва – це невід’ємний елемент поклоніння Богу, який був присутній не тільки в житті українського народу, але також, і у житті Шевченка.

За словами І. Даниленко, «В українській поезії нового часу саме  Тарас Шевченко значно розширив продуктивні можливості жанрової форми молитви, наслідуючи традицію Г. Сковороди» [3]. Молитва завжди була присутня в поетовому житті. Підтвердженням цього є вірш Шевченка, що має назву «Молитва». Написаний він був під кінець життя поета, у 1860 році: «Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!» [6]. Молитва поета пов’язана з однією з основних потреб людини –потребою любові.

Г.Грабович, який навіть називає Т.Шевченка «релігійним поетом» не стільки за його часті звернення до Бога і до біблійної тематики, скільки «завдяки глибинним структурам поетового мислення» [3]. Свій висновок він аргументує двома моментами. По-перше, стверджує вчений, Т.Шевченко є пророком, він виступає посередником між народом і Богом і доносить до людей слово Господа. По-друге, митець ототожнюється із Спасителем, бо, як і Ісус, який прийшов у світ, щоб спокутувати гріхи людства і відкрити йому шлях до спасіння, так і Т.Шевченко «розкрив таємницю великого льоху», яким є Україна [2].

Проаналізувавши твори Т. Шевченка, які постали на ґрунті священних текстів, ми дійшли висновку, що найчастіше в пошуках своїх думок і переконань поет звертався до Псалтиря. Саме художня форма псалмів і молитви давала можливість Шевченкові щиро висловити свої почуття. Залучивши до аналізу біблійні тексти, ми переконалися, що безкінечна віра в Бога, а не заперечення Всевишнього, Його всемогутня любов до людини, Його приклад жертовності надихали поета на заступництво за свій знедолений народ і готовність так само принести в жертву своє життя в ім’я його спасіння.

Головна перевага інтертекстуальності полягає в тому, що вона дає змогу уникнути однобічності, бо в полілогах «текст – тексти – система» та «світ – текст – світ» рівноправно діють двоє: автор і читач. Використання у творах Т.Шевченком інтертекстуальних елементів стало важливим транстекстуальним тлом стуктуротворчого фактору ідіостилю письменника.

Складний комплекс авторських інтертекстуальних включень підлягає трансформації метафізичної ідеї, яка поєднує в собі принципи народної моралі, філософсько-релігійні концепції християнства.

Установку на алюзивне сприймання в тексті можуть задавати іншомовні слова або вислови, які автор вкраплює з мовного оригіналу. У даному аспекті Т.Шевченку прислужуються мови від найдавніших до живих сьогоднішніх для шаржування, пародіювання, створення тонкої іронії.

Висновок. У результаті нашого дослідження ми визначили, що інтертекстуальність є однією з найважливіших категорій тексту. У кожному художньому тексті присутні елементи, раніше вживаних в інших текстах. Все, що було вже сказано, написано є базою, основою, необхідною передумовою і умовою існування для знову створюваних вербальних текстів. При творенні будь-якого твору автор використовує вже існуючі, бачені, чуті елементи інших текстів, тому абсолютно неможливо уявити собі текст, повністю позбавлений будь-яких зв'язків з попередніми творами. Чужий і авторський тексти вступають у взаємозв'язку на різних рівнях. Цей процес називають інтертекстуальністю.

Таким чином, через концепцію інтертекстуальності ми відчуваємо в творчості Т.Г.Шевченка перегук з багатьома творами національних літератур. У своїй творчості поет підіймає перш за все проблеми загальнолюдські, а вже потім – суто національні.

Результати роботи можуть використовуватися у підготовці лекцій і практичних занять із теорії літератури, історії літератури XVIII— XIX  століть, спецкурсів з актуальних проблем розвитку літератури романтизму і творчості Т. Шевченка тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / Р. Барт. – М.: Прогресс, 1989. – 234 с.
2. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Г. Грабович. – К. : Дніпро, 1998. – 98с.
3. Даниленко І. Молитва в поетичному дискурсі Тараса Шевченка / І. Даниленко // Слово і час. – 2006. – №6 (546) . – С. 15 – 20.
4. Дзюба І. Бог, релігія, церква в житті і творчості Шевченка / І. Дзюба // Сучасність. – 2004. – № 7 – 8. – С. 52 – 68.
5. Русанівський В. М. Історія української літературної мови. Підручник / В. М. Русанівський. – K.: Артек, 2001. – 392 c.
6. Шевченко Т. Г. Твори: В 5-ти томах / за заг. ред. М. Г.Жулинського – К. : Дніпро, 1985. – Т. 5. – 525 c.

Гатаулліна Альбіна, студентка V  курсу спеціальності «Українська мова й література. Англійська (мова й література)» Севастопольського міського гуманітарного університету.

Науковий керівник: Мельник Тамара Валентинівна, кандидат педагогічних наук, професор кафедри української філології Севастопольського міського гуманітарного університету.